Колоквіум 2024 р.: від спадку до виконання обов‘язку, Європа наших дітей

Одинадцятий колоквіум Ілліади відбудеться 6 квітня 2024 року в Парижі. Вступне слово Генріха Левавасер.

Європа — це не просто союзне об’єднання більш-менш детериторіалізованих економічних і фінансових інтересів, що сприяють дерегуляції транзакцій в «глобальному селищі». Це не різношерстий конгломерат відірваних від своїх коренів народів, розкиданих згідно з еволюцією «ринку» по території без кордонів і обмежень, відкритій чотирьом вітрам неконтрольованої міграції.

Європа — це не васальний придаток Заходу, що перебуває під ревнивим пануванням наддержави з месіанськими ідеалами, переконаної в тому, що вона повинна принести світові блага своїх нібито універсальних цінностей. Це також не острівець Євразії, чий центр тяжіння лежить на закрайку Уралу.

Європа не є вершиною ганебної історії, яку слід стерти або навіть спаплюжити, щоб нав’язати її спадкоємцям свинцеву мантію принизливого покаяння. Це також не шабаш божевільних, очолюваний галюцинованими й схибленими пророками «деконструкції», які прагнуть підірвати антропологічні основи, що гарантують ріст та збереження культур, суспільств і народів.

Європа — це не набір понівечених ландшафтів, не природа, спустошена в ім’я імперативів необмеженого зростання, якими розмахують для підтримки недалекоглядної політики. Ще менше йдеться про втечу від будь-якої логіки влади в ім’я фантазій неправильно збагнутої екології.

Європа — це не збіговисько технократів, відповідальних за годування «найбільш бездушних з усіх бездушних монстрів», як безликий володар, який з метушливою владністю позбавляє своїх васалів їхніх прерогатив, але виявляється нездатним їх захистити. Європа — це не Європейський Союз.

Європа —  це щось зовсім інше й набагато більше. Це одночасно й дуже стародавня спадщина, і передвістя майбутнього народів, які її уособлюють.

Європа —  це геополітичний регіон, який упродовж тисячоліть населяла група тісно споріднених народів. Попри жорстокість конфліктів, що сплели героїчну і трагічну тканину їхньої спільної історії, ці народи мають спільну цивілізаційну спадщину, викувану з суміші етнічних елементів, які залишалися практично незмінними на всьому континенті з початку бронзового віку, за дві тисячі років до християнської ери. Кельтська експансія, грецький злет думки, піднесення Римської імперії, каролінгське й германське оновлення імперії, повернення до одвічних джерел античного генія в епоху Ренесансу, пробудження почуття самобутності європейських народів в середині ХІХ сторіччя —  всі ці, здавалося б, різноманітні явища насправді є поліфонічним вираженням єдиного європейського генія, який проявляється в різноманітних і постійно оновлюваних формах, як у політичній, філософській, мистецькій сферах, так і в науковій і технічній, народами, які походять зі спільного джерела. Але катаклізм «сторіччя 14-го» похитнув цю цивілізаційну споруду. Навіть більше, ніж величезні руйнування і втрати, які вони спричинили, дві світові війни змусили європейців небезпечно засумніватися в собі. Часто засліплені ідеологіями, які прагнуть переписати історію з чистого аркуша в ім’я нібито «універсального відчуття історії», наші народи тепер повинні вийти зі стану спокою, в який їх занурив споживацький матеріалізм останніх десятиліть.

Оскільки ми не просто спадкоємці: ця спадщина зобов’язує нас! Вона закликає нас до цілковитої відданості, до чіткої та рішучої відповіді на виклики нашого часу. Ставки колосальні: народи Європи повинні зробити вибір між остаточним забуттям або прагненням виконати своє історичне призначення, продовжуючи вільно утверджувати свою самобутність і суверенітет над континентальною територією, де їхній геній пустив корені понад п’ять тисяч років тому. У цьому контексті кожен з нас може вирішити здатися, спробувати зберегти млявий і більш-менш комфортний компроміс, або, навпаки, залишатися активно вірним тому, «ким ми є», у всіх сферах життя, щоб «жити по-європейськи». Від цього вибору і від цього зобов’язання залежатиме, якою буде Європа для наших дітей.

Ось із яким закликом ми звертаємося: Європа — це не лише підґрунтя наших батьківщин, «земля наших батьків»; вона також має стати, за словами Ніцше, «землею наших дітей». Європа — це одночасно міф і доля, пам’ять про наші джерела і постійно оновлювана рішучість відновити нашу первісну велич. Це місце, де геній європейського народу зводив мегаліти Стоунхенджу, колони Парфенону, нефи соборів, де народилися гомерівські пісні, поліфонічна музика, квантова фізика та ракета «Аріан». Всюди в Європі формується нове покоління, яке усвідомлює свої корені, свою самобутність та свою приналежність до спільної цивілізації. Зіткнувшись з безпрецедентними викликами, воно має розпочати справжню «консервативну революцію», покликану звільнити свідомість людей від ідеологічних кайданів, які їх сковують. Це шлях «великого перезавантаження», прелюдія до нового ренесансу, який приведе народи Європи до того, щоб разом відновити повний контроль над своїм геополітичним простором. Європа — це смак до заново віднайденої могутності, гордості народів і націй, перевершеної усвідомленням служіння вищим інтересам, інтересам нашої цивілізації.

Генріх Левавасер